Понеділок, 17 липня 2017 23:46

Наташа Васильєва

Ця історія могла стати черговою трагедією в калейдоскопі війни. Але стала прикладом того, як можна почати життя з чистого аркуша, не маючи для цього нічого, крім бажання вижити.Ця історія могла стати черговою трагедією в калейдоскопі війни. Але стала прикладом того, як можна почати життя з чистого аркуша, не маючи для цього нічого, крім бажання вижити.

Війна вигнала Наталю з дітьми з дому і закинула їх аж у Ватутіне Черкаської області. Спочатку оплачувати житло допомагали волонтери. Але те, що спочатку здавалося страшним сном, який от-от мав закінчитися, затягнулось на невизначений термін. Чотири доньки – це неймовірно сильний стимул, щоб не сидіти склавши руки, поки все розрулиться саме собою.

Ватутіне – маленьке містечко. З роботою там не дуже. А ще з такою, щоб могти оплачувати найману квартиру і утримувати при цьому чотирьох дітей, — тим більше.

Якось на сторінці в «Фейсбуці» на Наталиній сторінці з’явився пост : « Будь ласка, надсилайте нам одежу або взуття б/у в будь-якому стані. Ми доведемо все до ладу і продаватимемо по доступній ціні. Це дозволить нам оплачувати оренду житла та інші потреби». Посилки почали надходити з різних кінців країни. Наталя разом із старшенькими дітьми пере, прасує, латає, реставрує та продає речі, які вийшли з моди, відслужили своє чи просто набридли господарям. Ціни на її розкладці значно нижчі, ніж в секонд-хенді, і речі в неї всі в ідеальному стані. Тому й покупці не переводяться. Наталя робить те, що вміє. Робить з душею.

Поступово примара голоду та жебрацтва відступила. Сім’я перестала боятися завтрашнього дня. Наталчина сторінка в «Фейсбуці» переповнена словами вдячності людям, які дають можливість її сім’ї триматися на плаву. А ще там багато фотографій дітей. Щасливих дітей, які не бояться завтрашнього дня. Вони зовсім не схожі на самих себе, якими були це півтора року тому.

Іноді там трапляються такі записи : « Ми не хочемо тільки приймати. Ми хочемо щось робити, віддавати! Хтось вислав для нашого розпродажу багато білої тканини. Я спочатку подумала : що з нею робити ? Потім трапилось оголошення від волонтерів, що поки не закінчилась зима, для нашої української армії дуже треба маскувальні сітки з білої тканини. Я відразу зрозуміла – на нас чекає робота1 Ми взяли в наших місцевих волонтерів сітку 7м на 5м. І нашу білу тканину. З дітьми почали плести маскувальні сітки для АТО. На жаль, війна ще триває. Та нам так хочеться, щоб більше ніхто не загинув !!!»

Так, війна, на жаль, ще не скінчилась… Але її швидке закінчення наближають в тому числі й вони – велика сім’я у великому чужому місті…