Понеділок, 17 липня 2017 23:48

Марина Люта

Напевно, все почалося з родинного кореня… Бабуся Марини була українознавцем, спілкувалась із шістдесятниками. Мама мріяла про балет. Організувала студію в селі, шила дівчаткам із марлі пачки. Марина захоплювалась балетом, писала пісні, грала в ансамблі української музики. А Україну не просто любила – жила нею ! Історією, традиціями, культурою…Напевно, все почалося з родинного кореня… Бабуся Марини була українознавцем, спілкувалась із шістдесятниками. Мама мріяла про балет. Організувала студію в селі, шила дівчаткам із марлі пачки. Марина захоплювалась балетом, писала пісні, грала в ансамблі української музики. А Україну не просто любила – жила нею ! Історією, традиціями, культурою…

Мріяла вступити в Могилянку або в університет Шевченка. Розумничка, медалістка, переможниця олімпіад, безумовно, вступила б, але грошей не було навіть на дорогу. Там і залишилась на Донбасі, вивчилася на еколога і працювала то лаборантом, то слюсарем. Паралельно відкривала в Сіверськодонецьку танцклас для любителів. Слюсар і балерина в одній особі. Ще писала. Бо хотіла стати журналістом.

Одного разу, як уві сні, — конкурс редакції лисичанської газети : шукають творчих людей зі свіжими ідеями. Радіо, газета, можливість навчатися та розвиватися. Це був далекий 2007 рік… А коли в Києві почався Майдан, саме ця газета залишилась чи не єдиним острівцем, де люди могли почути правдиві новини, чинити опір системі.

На вулиці Марина завжди ходила в навушниках – щоб не чути, що говорять люди. А люди боялися. Боялися страшних бандерівців, не здогадуючись, що вони живуть поруч : проводять етнофестивалі, носять вишиванки, дехто й сам їх вишиває, співають українських пісень. І це не там, в далекому страшному Києві, а тут, під боком.

Якось навушники поламались. Просто-таки в автобусі, між двома містами. І Марина вийшла з автобуса, бо не могла слухати, як він весь гуде ненавистю до України й хоче війни.

Буквально після цього був Майдан в Рубіжному. А вона одним з його організаторів! Потім були блокпости «від бандерівців»… У місті стало зовсім страшно. По місту їздити Марина могла тільки на таксі, часто доводилось затуляти долонями ротик маленькій Настуні. Уже потім, в Києві мала питала : « Мам, а тут можна говорити українською?» А ще півроку малювала, як тата прив’язували до дерева…

Вони виїхали за три дні до взяття міста бандитами. Виїжджали важко, люди обступили їх, щоб вони не змогли сісти в поїзд. Їм просто пощастило. Вже не було Рибака. Не було Чернявського…

Перший місяць жили в готелі в Києві, допоміг Ярослав Бабич із «Азова». Той самий, що загинув за нез’ясованих обставин уже тут, в Києві, коли повернувся додому. Потім – в інших друзів, які були на Майдані тут, в Києві. Потім уже самостійно.

Держава так і не надала сім’ї статус переселенців – спочатку тому, що чоловік народився і виріс в Києві ( а скільки років він прожив на Донбасі нікого не цікавило), а потім тому, що Рубіжне звільнили і, мовляв, можна повертатись додому.Але Марина не може змусити себе повернутися. Бо мало кого з тих, кого вони передали в руки СБУ, зараз посадили. Бо не може зрозуміти, як хлопці, які браво підспівували їй «Лента за лентою» та замовляли собі вишиванки, зараз стріляють у наших хлопців-солдатів. Не може зрозуміти. І тим більше, вибачити.

« Я заздрю вам, киянам. У вас тут усе так просто. Ви навіть не уявляєте, що треба зробити там, на Сході, щоб не чокнутись. Хіба небо над головою пробивати…»