Вівторок, 18 липня 2017 13:24

Ганна Мокроусова

Анна Мокроусова

Аня виїхала з Луганська 4 травня 2014 року. У той же день, коли її звільнили з полону. У полон тоді потрапити було дуже легко – Аню впізнали як учасницю Євромайдану. Власне, свою позицію вона й не скривала. Коли її взяли, знайомі зателефонували до Парубія і той пообіцяв допомогти. Щоправда, трубки потім ніколи не брав, але його обіцянка надавала Ані сил. Знайомі з «Восток SOS» практично за шкибарки витягли Аню з донькою в Київ. Вона каже, якби тоді їх силоміць не забрали в Київ, вона б залишилась в місті допомагати своїм та організовувати мирні акції. Навіть тоді, після полону, вона ще вірила в мирні акції та в Україну в Луганську.

Через тиждень, під час так званого референдуму, повернулась в місто забрати машину. І все, що можна було нею вивезти. Тепер вона вже розуміла, що деякий час їй з Майєю доведеться пожити в Києві. Правда, не думала, що це розтягнеться на роки. Більшість людей, що тоді виїжджали, вивозили одежу, побутову техніку, коштовності, документи. Аня – баночки та пляшечки, які розмальовувала в мирному житті. Горнятко, зроблене власноруч; віночок ковили… Каже, тут такого нема…

Жодного разу за цей час не просила допомоги від держави. Навпаки, вважає, що вона має допомагати країні, а не та їй. Стільки, скільки зможе. Три освіти – непоганий багаж для допомоги іншим.

Перші дні кочувала то тут, то там – по квартирах малознайомих людей, що пропонували пожити в них кілька днів. Потім змогла здавати свою квартиру в Луганську в оренду, і це допомагало їй частково перекривати розходи за оренду квартири тут. Читання семінарів та тренінгів з психології не дуже стабільний заробіток, але вона з донькою якось на нього живе. Увесь вільний час Аня займається пошуком зниклих безвісти та полонених. «Блакитний птах» надає не тільки таку необхідну психологічну допомогу, а й абсолютно практичну – від того, як написати заяву, до допомоги з їжею та лікуванням.

Аня не вважає себе переселенкою. Вона живе у своїй країні. Просто тимчасово в іншому місті. Тимчасово. І страшенно сумує за своїм рідним містом. За своїми стінами, розфарбованими в синій колір… За своєю ванною, де можна було годинами лежати й замріяно слухати музику… За тим життям, яке було до літа 2014-го… За тим життям, коли говорилося про хенд-мейд, а не про тортури. Й коли Майка була маленькою принцесою, дівчинкою з безтурботним щасливим дитинством…

А недавно другокласниця Майка зовсім по-дорослому запитала : «Мам, нащо нам ці всі речі? Якщо війна прийде в Київ, що ми з ними будемо робити?» І мама Аня, професійний психолог, яка вміє всім допомогти, дати слушну пораду, знайти правильні слова для кожного, так і не знайшла, що на це відповісти донечці.